Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні науки

Шкільництво Подільської губернії в інкорпораційній політиці самодержавства наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст.

А.М. Боднар — 2016-09-20

У статті зроблена спроба охарактеризувати особливос-
ті в розвитку освітньої сфери Подільської губернії наприкінці
XVIII – першої половини XIX століття, коли Поділля разом з усім
Правобережжям внаслідок другого поділу Речі Посполитої було
анексоване Російською імперією. За його рахунок метрополія по-
повнилася багатою і найбільш людною територією. Приєднавши
край, царське самодержавство відразу ж приступило до карди-
нальної переорієнтації його життя в руслі загальноімперських по-
треб та інтересів в усіх сферах суспільного життя.
Аналізується діяльність царизму що до змін адміністративно-
територіального устрою краю за російськими взірцями без будь-
якого врахування інтересів і потреб корінних мешканців. Соціальні
конфлікти і незадоволення, особливо серед впливової магнатської
верхівки, головним чином знімалися шляхом насадження тоталь-
ного контролю над суспільним життям.
Констатується що встановивши повний контроль на новій ді-
лянці кордону, уряд повністю ізолював місцеве населення від єв-
ропейського світу та його впливу. Всі контакти відтепер стали
відбуватися з дозволу та під контролем органів влади.

Донаціональні ідеї на українських землях: протистояння нових ідейних парадигм у ХVІІ–ХVІІІ ст.

А.А. Заводовський — 2016-05-12

Автор дослідження стверджує, що земну історію людства ске-
ровують ідеї, вони ж визначають характер суспільного життя,
впливають на взаємини різних груп людей, зумовлюють лад, що па-
нує у державах. Історію націй та національних держав скеровують
національні ідеї. Однак, національні ідеї зародилися і почали вплива-
ти на суспільну думку лише на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. Інтерпретацію
національної ідеї, як загальноєвропейського суспільно-політичного
феномену, уперше знаходимо у працях Гердера, Канта та Гегеля.
Гегель розумів ідеї як системи знання, що породжують себе в про-
цесі розвитку. Ідеї спрямовуються у «проломи» в людських віруван-
нях. Адже призначення ідей і полягає в тому, щоб замінити неста-
більний, двозначний світ на світ, у якому немає місця двозначнос-
ті. Отже людська уява через продукування нових ідей спроможна
створити новий світ. Такий «новий світ» завдяки націоналізму по-
чав формуватися у Європі наприкінці ХVІІІ – у ХІХ ст.
Безперечно, до української національної ідеї на українських
землях існували інші донаціональні ідеї, наприклад, руська, сар-
матська, хозарська, грецька, козацька та ін. У статті досліджу-
ється такі суспільно-політичні феномени на українських землях у
XVIІ-XVIІI ст., як сарматська та руська ідеї.
Історія становлення сарматської ідеї починається поза укра-
їнськими землями в епоху Відродження, коли польська шляхта,
слідуючи європейській моді на античність, почала виводити своє
коріння від войовничих племен – сарматів, оспіваних Геродотом,
Марцелліном, Птоломеєм, Страбоном, Тацитом. Ідея «Великої
Сaрмaтії» мала запанувати від Балтійського до Чорного моря і, ви-
творивши новий тип суспільно-політичної свідомості, об’єд нати
литовську, польську та руську еліти.
Сарматська ідея не була національною ідеєю тому, що, по-
перше, у ній переважав мотив не «всенародної» спільності, а ста-
нової винятковості, по-друге – шляхта виводила своє коріння від
сарматів, а «хлопам» приписувала інше – руське, що суперечить
самій логіці націоналізму.
На думку автора, донаціональною слід вважати і руську ідею,
на становлення і розвиток якої винятковий вплив мало право слав’я.
Руську ідею варто розглядати як ідею однієї теми і одного сюжету.
Цей сюжет – світова історія, і ця тема – сенс людського життя.
Становлення руської ідеї на українських землях припадає на час піс-
ля Берестейської унії 1596 р. Цей період кремі дослідники називають
«першим руським відродженням». У результаті спротиву окатоличен-
ню та полонізації Галичини, Поділля, Волині та Правобережжя, єпис-
копи Перемишльський Михайло Копистенський, Львівський Гедеон
Балабан, архієпископи Єремія Тісаровскій, Іов Борецький та ін., поси-
лаючись на постулат про містичний сенс влади православного царя-
«катехона», наявність якої утримує світ від загибелі і приходу анти-
христа, розвивають і обґрунтовують ідею «Третього Риму».

Норми звичаєвого права та Литовський Статут в системі власності міст і містечок Подільської губернії наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст.

О.М. Кримська — 2016-09-29

У статті на основі аналізу норм звичаєвого права, Литовського
статуту, законодавчих актів Російської імперії та низки архівних
матеріалів зроблено спробу виділити особливості земельних відно-
син у містах та містечках Подільської губернії наприкінці ХVІІІ –
першої половини ХІХ ст.
Автор зазначив, що з часу приєднання Поділля до Росії і аж до
40-х рр. XIX ст. царизм не наважувався докорінно ліквідовувати чинні
польські законодавчі та звичаєві норми, які регулювали поземельні від-
носини. Він лише вдався до поступового поширення цивільного законо-
давства Російської імперії у краї. Відтак, у містах і містечках регіону
панувала унікальна ситуація, коли в юридичній практиці, в залежнос-
ті від обставин, послуговувались законодавством і Речі Посполитої, і
Російської імперії. Цей юридичний симбіоз сприяв значному поширенню
в краї суперечок щодо прав на земельні володіння та обмежував дер-
жавний контроль за цими поземельними відносинами.

Суспільно-політична діяльність Київського педагогічного товариства взаємної допомоги в роки першої російської революції

В.О. Магась — 2016-11-08

Події Першої російської революції спричинили політичну радика-
лізацію вчителів усієї імперії. Педагоги почали створювати свої не-
легальні професійно-політичні організації, котрі мали на меті зміну
їхнього професійного становища шляхом модернізації державного
ладу. До таких організацій відносимо Всеросійський союз вчителів
та діячів народної освіти. Під вплив ідей останнього підпадали і де-
які легальні товариства, зокрема Київське педагогічне товариство
взаємної допомоги. Під дією царського Указу 18 лю то го 1905 р., що
започаткував присудну кампанію на плановому щорічному засідан-
ні 27 березня – 3 квітня 1905 р. була прийнята постанова з вимо-
гами проведення ліберальних реформ в державі та освіті, а також
обрано делегатів на Всеросійський з’їзд педагогів. Наслідком таких
рішень стало їх неприйняття частиною членів товариства та їх
подальший вихід з організації, але на місце 72 членів, що вибули,
вступила 101 особа. Цей процес набув в Києві широкого розголосу,
оскільки рішення педагогів про вихід з організації публікувалися в га-
зеті «Киевлянин». На сторінках цього ж періодичного видання та в
окремій брошурі було засуджено професійно-політичний рух педа-
гогів. Наступне надзвичайне засідання 20-27 травня 1905 р. про-
демонструвало деяке пом’якшен ня настроїв педагогів, оскільки зі-
брання визнало лише професійну частину програми Всеросійського
союзу вчителів, відкинувши його політичну складову та ухвалило
не відправляти розроблену концепцію реформування школи до Ради
Міністрів, а вирішило зачекати до скликання Державної Думи.

Наступна радикалізація настроїв київських педагогів пов’язана
з днями т.зв. «жовтневих свобод» та проголошенням Маніфесту
17 жовтня 1905 р., що проголосив свободу слова, зборів та органі-
зацій. На позачергових засіданнях Київського педагогічного товари-
ства в жовтні та листопаді 1905 р. була підтримана страйкова
боротьба учнів, висловлена вимога визволення політичних в’язнів,
засуджено вчителів-чорносотенців, висловлені вимоги демократич-
них перетворень в країні. Наприкінці 1905 – на початку 1906 рр.
розпочався період реакції і вже в січні 1906 р. київський генерал-
губернатор прийняв рішення щодо закриття товариства у зв’язку
з його небезпечною антиурядовою діяльністю.

Дослідження черняхівського поселення біля с. Пасічна

І.П. Русий — 2016-11-08

У публікації вперше висвітлено матеріали розкопок чер-
няхівського поселення біля с. Пасічна (Старосинявський район
Хмельницької області), які здійснено у 2014 році археологічною
експедицією Кам’янець-Подільського національного університету
імені Івана Огієнка (керівник В.І. Якубовський) спільно з учасника-
ми археологічного гуртка Пасічнянського навчального комплексу
«Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, технологічний ліцей» (керів-
ник І.П. Русий). В ході польових робіт виготовили ситуаційну кар-
ту з позначенням двох ділянок вивченої площі розкопу та польові
креслення відкритих об’єктів і знахідок. В результаті досліджен-
ня зафіксовано рештки житла і сліди двох господарських споруд з
типовими матеріалами черняхівської культури. Відкриті комп-
лекси датуються монетою ІІ ст. н.е. часів правління римського
імператора Комодда.

Про язичницькі старожитності лівобережної частини середнього Подністров’я: історія та археологія

С.О. Семенчук — 2016-12-02

У статті характеризуються окремі язичницькі скульпту-
ри зазначеної території, зокрема статуї-менгіри доби бронзи із с.
Мишків Заліщицького району Тернопільської області. Подається
інформація про результати археологічних розвідок автора 1999
року, (атропоморфний ідол поблизу с. Пижівка Новоушицького райо-
ну Хмельницької області, погруддя скіфської «баби» біля с. Березівка
Новоушицького району Хмельницької області. Вперше вводиться в
науковий обіг інформація про язичницький антропоморф давньо-
руського часу, виявлений в межах с. Березівка Новоушицького райо-
ну Хмельницької області: ідентифікація, аналогія, датування.

Внутрішні перетворення на Лівобережжі після Ніжинської «чорної» ради 1663 р.

В.В. Слюсаренко — 2016-11-11

У статті розглядаються заходи внутрішньої політики, які
здійснив гетьман І. Брюховецький на Лівобережній Україні піс-
ля здобуття булави на Ніжинській «чорній раді», що проходила у
червні 1663 р. Дана проблема є доволі актуальною, оскільки мало
досліджена в українській історії. У статті звертається увага
на адміністративні зміни, які відбулися в політичному устрої
Лівобережжя, дається характеристика політичним перетворен-
ням, здійсненим гетьманом, а також висвітлюються наслідки цих
перетворень для Лівобережної України. Акцентується увага на на-
слідках боротьби лівобережного гетьмана зі своїми політичними
конкурентами. Висвітлюється репресивна політика лівобереж-
ного гетьмана по відношенню до своїх політичних конкурентів.
Окреслюється роль російської влади у цій політиці. З’ясовується
також її вплив на гетьмана І. Брюховецького та на його політику
після здобуття гетьманської булави. Аналізуються як позитив-
ні, так і негативні заходи внутрішньої політики І. Брюховецького.
Окреслюються фактори, які характеризують І. Брюховецького в
період гетьманування: хитрість, вміння лавірувати на інтересах
різних прошарків населення, проте звертається особлива увага на
тому, що деякі свої обіцянки гетьман так і не втілив у життя
після Ніжинської «чорної» ради. Акцентується увага на тому, що
прихід до влади Брюховецького став одним із вирішальних чинни-
ків початку періоду «руїни» в історії України.

Криза елітотворення у козацькій Україні

В.В. Степанков — 2016-11-03

У статті зроблено спробу з’ясувати складний процес кризи
формування політичної еліти козацької України, що розпочалася
після смерті Б. Хмельницького. Оскільки ця проблема не ставала
об’єктом спеціальних досліджень, то продовжує залишатися низ-
ка невивчених питань, що потребують свого висвітлення.
На основі аналізу джерел та наукових праць розкриваються
причини кризи елітотворення, її прояви та політичні наслідки
для держави. Вияснено, що вона була спровокована шляхетським
угрупуванням старшини, очолюваним І. Виговським. Останній,
усунувши від влади Ю. Хмельницького, виявився неспроможним
ефективно розв’язувати проблеми, що виникали у внутрішній
та зовнішній політиці. Допущені прорахунки розкололи метаелі-
ту на ворогуючі угрупування, що розпочали міжусобну боротьбу.
Громадянська війна, що спалахнула, призвела у 1663 р. до розпа-
ду козацької України на три державних утворення (Лівобережна
Гетьманщина, Правобережна Гетьманщина та Запоріжжя).
Зміна гетьманів при владі ситуації не рятувала. Посилення втру-
чання Речі Посполитої, Московії та Криму поглиблювала кризу
елітотворення. Низький коефіцієнт якісних показників діяльності
метаеліти (особливо 1664-1665 рр.) засвідчував посилення тен-
денції її трансформації у «псевдоеліту» («ерзац-еліту»).

Охранка vs Спілка: діяльність правоохоронних органів Російської імперії в контексті боротьби з українською соціал-демократичною спілкою РСДРП у 1905 – серпні 1906 рр.

О.М. Федьков — 2016-10-28

Українська соціал-демократична спілка (УСДС) утворилася
внаслідок розколу Революційної української партії (РУП) і незаба-
ром увійшла до складу Російської соціал-демократичної робітничої
партії (РСДРП). Вона розгорнула систематичну роботу перш за
все серед селян і сільських робітників, спрямовану на захист їхніх
економічних інтересів за допомогою страйкового руху. У бороть-
бі жандармів з Спілкою в період першої російської революції мож-
на виділити три етапи. У статті охарактеризована боротьба
жандармів з УСДС на першому етапі, в 1905 – серпні 1906 року,
правоохоронці мали значні емпіричні дані про діяльність соціал-
демократичного союзу, однак не мали чіткого уявлення про роль
цієї організації в революційному русі; вони плуталися в назві цієї
організації, називаючи то вигаданою «Стєлкою», то з присмаком
«польської інтриги» – «Спулкой». Правоохоронці ототожнювали
УСДС з Українською соціал-демократичною робітничою партією
(УСДРП), яка також зосередила свою діяльність серед сільського
населення. Влітку 1906 р. в українських губерніях Романівської
імперії розгорнувся масовий організований рух селян і сільських ро-
бітників під керівництвом осередків УСДС, що стало повною не-
сподіванкою для державних органів царизму. Не маючи достатніх
даних про діяльність Спілки, правоохоронці вдалися до арештів
осіб, що належали до її організації. Однак обшуки і арешти, прове-
дені 18 серпня 1906 року, завдали шкоди насамперед українським
політичним партіям – Українській демократично-радикальній
партії (УДРП) і УСДРП. Наслідком помилки охранки стало закрит-
тя першої щоденної всеукраїнської ліберально-демократичної га-
зети – «Громадська думка». Керівний орган УСДС і місцеві соціал-
демократичні організації залишилися в цілому неушкодженими.

Внутрішня колонізація в Правобережній Україні наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст.

А.Г. Філінюк — 2016-06-23

У статті зроблена спроба осмислити і відтворити на сучасній
методологічній основі та залученні широкого кола наукової літера-
тури місце і роль внутрішньої колонізації на теренах Правобережної
України від часу її приєднання в 1793-1795 рр. до складу Російської
імперії до середини ХІХ ст. Підкреслено, що у вітчизняній і зарубіж-
ній історичній літературі ця проблема знайшла лише епізодичне
відображення в контексті політичних й соціально-станових пере-
творень або боротьби з феодально-поміщицьким свавіллям. Між
тим, регіон став об’єктом розгорнутої поміщицької, мануфактур-
ної, промислової, купецької, фінансової експансії.
В процес колонізації регіону були втягнуті не лише кріпос-
ні селяни, що, не витримуючи ненависний гніт і дедалі зроста-
ючу експлуатацію, масово тікали в інші краї в пошуках кращої
долі. Особливу зацікавленість у колонізації Правобережжя вияв-
ляло російське самодержавство, застосовуючи мобілізаційні та
репресивно-силові методи до міграції російських урядовців, цивіль-
них і церковних чиновників, нових власників помість, купців, робіт-
ників із середовища національних меншин та іноземних колоністів.
Царський уряд проводив масове переселення українських селян для
освоєння як південних і південно-східних українських, так і віддале-
них російських губерній. З іншого боку, це робили поміщики, зокрема ті,
що організовували в своїх маєтках промислове виробництво
й були зацікавлені в дешевій кваліфікованій робочій силі.

Наголошено, що посилення колонізації внесло в суспільне жит-
тя та економічний побут регіону новий фактор величезної важ-
ливості. Не тільки вирішувало економічні і політичні проблеми в
південно-західній окраїні імперії, а й істотно змінювало етнонаціо-
нальну та конфесійну палітру її населення.

Tadeusz Wilczyński’s (1888-1981) and Jуzef Treszka’s (1906-1945) images of the forgotten world

Krzysztof Duda — 2016-11-10

Львівське академічне середовище початку двадцятого століт-
тя концентрувалося довкола Львівського університету, згодом –
Університету Яна Казимира, і включало багато видатних пред-
ставників науки. Серед співробітників і студентів були як поляки,
так і українці. Львів став місцем, де упродовж двох десятиліть
між світовими війнами творилась культура і наука. Серед ма-
ловідомих в наш час аспектів – історія природних наук, до яких
долучались такі видатні учені як А. Рехман, М. Раціборський
тощо. Особа, що походить із цього середовища, і майже забута в
Польщі, – видатний флорист, професор Тадеуш Вільчинський. Це
стосується і його друга та послідовника, випускник Львівської по-
літехніки – лісника Юзефа Трешки.
Мета статті – на основі архівних матеріалів проаналізувати
внесок двох зазначених осіб в розвиток історії культури і культур-
ної антропології, а також показати їх роль у збереженні культур-
ної спадщини, спільної для Польщі й України. Саме завдяки цим
натуралістам ми можемо повернутися до світу, якого зник в ре-
зультаті війни і політичних перетворень. Він – наш спільний спа-
док, який має бути захищений, як будь що, що об’єднує і надає нам
можливість творити спільне майбутнє, ґрунтоване на діалозі.
Як Тадеуш Вільчинський, так і Юзеф Трешка присвятили себе
фотографії, створивши унікальні зображення їх улюбленого світу,
Східних Карпат – Гуцульщини. У статті ми спробуємо проаналі-
зувати їх фотографічну продукцію і з’ясувати її значення у наш
час. Також буде показано як на цих натуралістів та ентузіастів
природи і культури гуцулів впливали подібні роботи, присвячені
Чорногорії й Покуттю.

Багатовимірність геополітичного простору

Т.В. Ігнатьєва — 2016-09-29

Сучасна геополітична картина глобального світу надзвичай-
но різноманітна і характеризується постійною зміною контурів.
Географічні кордони давно не є перешкодою для поширення політич-
ного впливу, політичного простору сильних світових держав і гравців,
а розвиток науково-технічного прогресу безпосередньо впливає на ро-
зуміння соціально-політичних процесів у міжнародному, світовому
та глобальному просторах. Якщо класики геополітики використову-
вали нульвимірний, одновимірний, двовимірний простори для форму-
вання та трактування геополітичних процесів, то сучасний етап
розвитку використовує тривимірний, а гіпотетично – і чотириви-
мірний простори. Це стосується, насамперед, освоєння людиною кос-
мосу, появи інформаційного, віртуального, мережевого, літосферно-
го, вдосконалення гідросферного та інших видів простору.
Україна, як молода держава з незначним досвідом самостійних
міжнародних інтеракцій немає можливостей самостійно форму-
вати і залучати в свою політику нові види та виміри геопростору.
Необхідність збереження національного суверенітету штовхає
український уряд приєднати державу до великого геополітичного
простору ЄС та вийти із зони впливу євразійського. Така важлива
трансформація для нашої країни відбувається з великими поту-
гами, людськими жертвами, соціальною і політичною нестабіль-
ністю. Разом із тим, зміна українського геополітичного вектору,
вірогідно, не покращить наше міжнародне становище, ми і надалі
будемо залишатися геополітичним суб’єктом на політичній кар-
ті Європи. Зміна статусу України буде залежати від того яким
чином і як швидко будуть покращуватися фактори могутності, і
насамперед – науково-технічні.

Українські вищі технічні учбові заклади у Чехо-Словаччині міжвоєнного періоду

А.А. Криськов — 2016-08-23

В статті розглянуто історію створення та функціонування
у Чехо-Словацькій республіці українських вищих технічних учбо-
вих закладів – Української господарської академії та Українського
технічно-господарського інституту заочного навчання. Основними
напрямками роботи цих закладів були підготовка інженерів та на-
укові дослідження. Організаційно вони складалися з трьох факуль-
тетів – економічного, агрономічного та інженерного. Навчання було
розраховано на вісім семестрів. За період діяльності Української
господарської академії в її стінах було підготовлено 557 інженерів,
її викладачами було опубліковано 698 назв монографій, наукових
статей та підручників, з яких понад 1/4 – іноземними мовами.
Український технічно-господарський інститут готував фахівців з
використанням лише заочної форми навчання, його студенти про-
живали у 19 країнах світу.

Участь емігрантських інтелігентських кіл з Галичини в реалізації зовнішньополітичних планів Російської імперії напередодні і на початку Першої світової війни

С.В. Олійник — 2016-09-15

Стаття присвячена проблемі реалізації Російською імперією
галицького напрямку зовнішньої політики напередодні та на по-
чатку Першої світової війни. Зазначено, що, не дивлячись на зрос-
тання наукового інтересу істориків до міжнародної політики, різ-
них регіонів та держав як об’єктів зовнішньої політики Російської
імперії у згаданий період, обрана для дослідження тема не отри-
мала належного висвітленні в історичній науці.
На основі аналізу історіографії та джерел робиться спроба до-
слідити місце і роль у цих процесах галицької інтелігенції, яка пе-
ребувала у той час в політичній еміграції в Росії.
Діяльність проросійської галицької інтелігенції на користь ди-
настії Романових простежується в контексті її участі в роботі
громадських товариств, комітетів. Автор стверджує що російська
влада була зацікавлена у використанні москвофільської інтеліген-
ції у своїх інтересах. Вона намагалася активно залучати галичан в
Росії до діяльності галицько-руських товариств. Окремі представ-
ники інтелігентських кіл стали їх активними учасниками.
З початком Першої війни зацікавленість російської сторони до
галицьких емігрантів ще більше зросла. Вона вилилася у створення
«Карпатсько-руського визвольного комітету». Ця організація ста-
ла провідником російських ідеї серед галичан. Комітет займався
активною допомогою російській владі у досягненні її кінцевої мети
приєднання Галичини, створення необхідних умов для включення
регіону до складу Російської імперії. Галицька емігрантська інте-
лігенція проросійської еміграції фактично стала п’ятою колоною в
подіях навколо Галичини.

Ошмянська битва 1432 р.: військово- історичний аналіз

В.Б. Стецюк — 2016-11-18

У статті розглядаються стратегічні, оперативні і тактичні
аспекти Ошмянської битви 8 грудня 1432 р. – однієї з двох ключо-
вих битв громадянської війни у Великому князівстві Литовському
1430-х рр. між прибічниками претендентів на великокняжий пре-
стол Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича, що
фактично представляли слов’янську і литовську частини дер-
жави. В історіографії Ошмянська битва традиційно розглядала-
ся лише в контексті внутрішньої і зовнішньої політики двох ве-
ликих князів, військові аспекти битви частково розглянули лише
А. Левицький і С. Полєхов.
Показано, Битва відбулась в ситуації, коли обидві сторони
намагалися сформувати коаліцію із зовнішніх союзників і залучи-
ти на свій бік максимум прибічників усередині держави, а також
змушені були діяти на кількох територіально віддалених теа-
трах бойових дій. Свидригайло зміг отримати підтримку тільки
з Полоцької, Вітебської, Смоленської й Мстиславської земель; чи-
сельність його військ, очевидно, коливалася в діапазоні 6-8 тис. чо-
ловік. Практично такою ж була чисельність армії Сигізмунда, що
зібрав контингенти з етнічних литовських земель. Свидригайло
наступав на Вільно, рухаючись по широкій дузі, вигнутій на пів-
день. Підійшовши до Ошмян, князь близько тижня вичікував, не
просуваючись вперед; за цей час до міста підійшла армія великого
князя Сигизмунда.
В ході битви армія Свидригайло зазнала поразки і вимушена
була відійти. Сигізмунд Кейстутович зберіг свою владу над північ-
ною частиною країни, але не наважився переслідувати супротив-
ника. Незмінними залишилися позиції Свидригайла в слов’янській
частині держави – він відступив до Полоцька і вже через місяць
почав нову наступальну кампанію.

Хмельницький благодійний фонд «Патріоти України» – воїнам-землякам АТО

Ю.І. Блажевич — 2016-10-27

В статті на основі матеріалів місцевих періодичних видань ви-
світлено становлення та активну діяльність благодійного фонду
«Патріоти України», який проводить волонтерські мистецькі акції
в зоні АТО, у військових госпіталях, на різних добродійних заходах
та фестивалях.
Проаналізовано дві складні частини роботи волонтерів благо-
дійного фонду «Патріоти України» в «гарячих точках» Сходу Украї-
ни: перша – це мистецька місія, щоб словом і піснею підбадьорити
і зігріти рідними наспівами душі і серця воїнів-земляків зони АТО;
друга – це гуманітарна допомога: продукти харчування, медика-
менти, засоби особистої гігієни, нічні приціли, маскувальні сітки,
берці, наколінники, тактичні ножі, рукавиці, «буржуйки», ліхтари-
ки, рації, спальні мішки, маскувальні форми для розвідників і снай-
перів, запчастини для карет швидкої допомоги та іншої техніки,
будівельні матеріали, різноманітний робочий інструмент тощо.
В дослідженні також підкреслено роль психологів, реабілітоло-
гів, аналітиків і священиків, які виїжджають на передові позиції з
волонтерами і зцілюють душі бійців зони АТО в районах Попасної,
Авдіївки, Слов’янська, Артемівська та інших прифронтових насе-
лених пунктах, особливо спец призначенців 8-го полку, 95-ої аеро-
мобільної бригади, воїнам, які обслуговують безпілотники, прикор-
донникам та ін. Авторами також наголошено на добродійній до-
помозі підприємців, бізнесменів, пересічних громадян, благодійних
фондів, молодіжних та ветеранських організацій, освітян, куль-
тармійців, журналістів, літераторів.

Студенти Кам’янець-Подільського державного українського університету в політичних процесах революційної доби (1918-1920 рр.)

О.М. Завальнюк — 2016-09-08

На основі архівних і опублікованих джерел, а також праць
українських істориків досліджується питання про участь сту-
дентської молоді Кам’янець-Подільського державного українсько-
го університету в політичних процесах, які протікали в країні і
регіоні під впливом збройної боротьби в Україні, розбудови україн-
ської державної республіканської моделі та функціонування біль-
шовицького режиму.
Встановлено, що університет, заснований за часів гетьманщи-
ни, в добу Директорії УНР надійно стояв на українських держав-
ницьких позиціях, а передова частина студентства вступала до
різних політичних партій, організовувала своє збройне формуван-
ня для захисту республіканського ладу, окремі представники, ви-
конуючи партійні і громадські доручення, були в гущі резонансних
політичних подій, працювали інформаторами і пропагандистами
у війську та серед населення, за сумісництвом наповнювали низо-
вий апарат різних міністерств, інших державних органів під час їх

діяльності у Кам’янці-Подільському, брали участь у всіляких за-
ходах, влаштованих молодіжними організаціями у відповідь на гуч-
ні військові і політичні події (Зятківська угода УГА з денікінцями,
спроби поляків депортувати студентів-галичан за Збруч тощо),
реагували на найбільш загрозливі українству виклики і поповнюва-
ли особовий склад національних збройних структур.
Із переходом влади у місті до ревкому частина студентства з
різних причин стала на більшовицьку платформу, поділяла кому-
ністичні настрої, що призвело до руйнування попередньої ідейно-
державної згуртованості молоді, політичного розколу, поширення в
її середовищі ліворадикальних ідей і навіть створення небагато чи-
сельного комуністичного осередку, на який опирався новий режим. Із
запровадженням у виші радянської нормативно-правової бази діяль-
ності і нових порядків, абсолютна більшість студентів, які не емігру-
вали, вимушено прийняли нову модель вищої освіти, яка суттєво від-
різнялася від попередньої, брали участь у більшовицьких політичних
заходах, формально підтримуючи УСРР і КП(б)У. Із числа студентів
висунулися функціонери, які, після затвердження вищими партійни-
ми органами, по черзі посідали посаду політичного комісара вишу, а
також сформувався актив, що виконував вказівки політичного цен-
тру і проводив серед молоді комуністичну пропаганду.

Міські ремісники Поділля наприкінці ХVІІІ – у 30-х рр. ХІХ ст.

А.Б. Задорожнюк — 2016-11-20

У статті аналізується становище ремісників Подільської губернії наприкінці ХVІІІ – у 30-х рр. ХІХ ст. Крізь призму вивчення питань соціального походження ремісників, системи навчання та виробництва розглядаються проблеми економічного розвитку міст Поділля у вказаний період. Досліджується становище цехового ремесла в приватних поселеннях – містечка, у яких на прикладі поширення цехового устрою у ХІХ ст. спостерігається бажання власників поселень збільшити економічні зиски. Робиться висновок про те, що впродовж досліджуваного часу міські ремісники залишалися основними виробниками, що можна пояснити майже повною відсутністю мануфактурної і фабрично-завод сь кої промисловості в містах Поділля. Саме через це повсякденні потреби населення задовольнялися невеликими ремісничими майстернями та армією дрібних промисловців-торгівців.

Органи місцевого самоврядування після лютневої революції 1917 р. на території Волинської губернії

Ю.М. Лопатовський — 2016-10-20

У статті висвітлюється процес формування органів місцевого
самоврядування в особі виконавчих комітетів громадських орга-
нізацій на території Волинської губернії після Лютневої револю-
ції 1917 р., з метою з’ясування їх місця та ролі в системі органів
влади. Відображено умови в яких відбувалось становлення органів
місцевого самоврядування. Окреслено основні права та обов’язки
виконавчих комітетів, роль і місце відведене їм Тимчасовим уря-
дом. Розкрито заходи, які вживалися для зміцнення становища ко-
мітетів громадських організацій, налагодження їх діяльності та
формування довіри у громадськості. Звертається увага на діяль-
ність органів місцевого самоврядування спрямована на забезпечен-
ня правопорядку, а також у продовольчій сфері та просвітницькій
роботі, труднощі які виникали під час роботи.

Усна народна творчість подолян наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст. як етнонаціональний чинник

В.В. Моздір — 2016-10-20

У статті зроблено спробу представити широкий спектр умов,
в яких опинилася культурна сфера Поділля після його включення до
складу Російської імперії. Підкреслено, що самодержавство поста-
вило за мету стерти ментальні межі між українцями і росіянами,
що виразилося в розгортанні гоніння на культуру та духовність ко-
рінних мешканців. Це спричинило, з одного боку, втрату динамізму
в їх розвитку, з другого – викликало локалізацію подільських хліборо-
бів на усній народній творчості та посилення її ролі у захисті істо-
ричної пам’яті і творенні колективної національної ідентичності.
На прикладі Подільського краю з’ясовано розмаїття тематики,
жанрові особливості, глибину та якість змісту, незбагненну і не-
зрівнянну красу й простоту поезії народних пісень, казок, легенд,
інших форм народної творчості як важливих засобів збереження та
відстоювання автентичності і осібності українців, котрі складали
абсолютну більшість дедалі зростаючого поліетнічного населення.
Зазначено, що в селянському середовищі міцними залишались
сімейно-родинні зв’язки, рясно наповнені звичаями та обрядами
з широким застосуванням усної народної творчості, що супроводжувала подолян від їх народження і до останнього подиху. Жоден
родинний захід: родини, хрестини, весілля, проводи рекрутів,
похорони тощо не обходилося без колоритних народних пісень, веснянок, гаївок, колядок, щедрівок, дум.

Становище кустарів і ремісників на Поділлі в роки нової економічної політики (1921-1928)

М.П. Олійник — 2016-10-12

В статті аналізується стан кустарної промисловості Поділля
на різних етапах впровадження непу, трансформація ставлення
більшовиків до кустарів і ремісників, причини провалу виробничої
кооперації, роль позичково-ощадних товариств. Досліджується змі-
на структури кустарних промислів, обсяг податкового пресу та
намагання кустарів і ремісників уникнути оподаткування, його
вплив на добробут. Звернуто увагу на їхні партійні симпатії.

Замкові комплекси як засіб популяризації туризму на Хмельниччині

В.С. Поліщук — 2016-10-28

У статті наголошується на важливості розвитку туристич-
ної галузі в Україні. Підкреслено її вплив на зміцнення економічної
незалежності в державі. Поряд з цим, автор звертає увагу на до-
цільність розвитку туризму, як на могутній засіб зростання на-
ціонального і духовного відродження населення.
У статті приводяться статистичні показники фінансового
стану галузі. Автор звертає увагу на велику кількість історичних
пам’я ток, які мають місце на території України. Виокремлює її
вигідне географічне становище, яке створює сприятливі умови для
зміцнення і розвитку туристичної галузі.
У статті виокремлено вклад Хмельницької області в загальну
тенденцію становлення і розвитку туризму на території України.
Звертається увага на велику кількість історичних па м’я ток, які
знаходяться на території даного регіону.
Особливу увагу автор статті звертає на замкові комплекси,
які в найбільшій мірі привертають до себе увагу туристів.
У статті зроблена спроба згрупувати дані комплекси за їх тех-
нічним станом, оскільки ряд з них зазнали великої руйнації і на сьо-
годнішній день непридатні до залучення їх до потреб туризму. Автор
звертає увагу на необхідність реставрації ряду замкових комплексів,
з метою їх популяризації, що слугуватиме могутнім засобом відро-
дження туристичної галузі на теренах Хмельницької області.
Стаття носить науково-пізнавальний характер.

Особливості рекрутських наборів на Волині та Поділлі наприкінці XVIII – на початку XIX століть

С.А. Сидорук — 2016-10-05

Наприкінці XVIII століття Правобережна Україна, що довгий
час була складовою частиною Речі Посполитою, була анексова-
на Російською імперією і перейшла під її повний контроль. З цього
часу на Правобережжя поширюється нормативно-правова база
Російської імперії, в основі якої є поділ суспільства на привілейовані
та непривілейовані стани. Останні виконували низку феодальних
та державних повинностей. Найважливішою державною повин-
ністю була – рекрутська яка регламентувалася законодавчими і
нормативними актами царського уряду: маніфестами, указами
імператора та сенату, висновками Державної ради, тощо. На базі
законодавства про рекрутську повинність в регіоні почали здій-
снюватися рекрутські набори, які стали докорінно новим явищем
для мешканців краю і спричинили виникнення нових соціально-
економічних та суспільно-політичних обставин, які значною мі-
рою впливали на подальший розвиток Правобережної України.
У Правобережжі, зокрема на Волині та Поділлі рекрутська по-
винність мала свої особливості організаційного, соціально-станового
та етнічного характеру, зумовленими обережною політикою інкор-
порації нових територіальних надбань до імперії. Російська влада
намагалася створити у населення краю позитивні враження про
Росію і послабити антиросійські настрої що мали місце в середовищі
польської шляхти, яка могла втягнути корінне українське населен-
ня у масовий спротив імперській політиці. Враховуючи, що Волинь
та Поділля були прикордонним регіонами, влада намагалася під-
тримувати спокій серед його жителів. Також російський уряд був
змушений адаптувати свої адміністративно-управлінські струк-
тури під специфіку всього Правобережжя. Крім того, перед росій-
ською владою в регіоні постало надзвичайно складне завдання – змі-
нити традиції формування війська, які існували в Речі Посполитій і
про які ще зберігалася пам’ять у місцевому суспільстві.
Російський уряд, зважаючи на геополітичне положення По діль-
ської та Волинської губерній, а також на її історичний розвиток,
був змушений коригувати свою політику комплектування армії
населенням краю, допускаючи, подекуди, у своїх діях ліберальніші
кроки, порівняно з іншими регіонами держави. Разом з тим перші
ж рекрутські набори засвідчили, що російський уряд одразу після
підпорядкування Правобережної України розпочав максимально
використовувати усі її ресурси, зокрема демографічні.

О. М. Завальнюк – професор кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: до 65-річчя від дня народження

А.Г. Філінюк — 2016-11-25

Депортації населення України за національними ознаками в роки Першої світової війни

В.І. Адамовський — 2016-10-13

У статті досліджується процес депортації німецького насе-
лення, громадяни інших національностей в першу чергу євреїв, що
проживали на території України, яких звинувачували в шпигун-
стві, поширенні пораженських настроїв серед населення в роки
Першої світової війни. Розглядається зростання антинімецьких
настроїв у Російській імперії в цілому і в Україні зокрема.
Аналізується ряд законодавчих і нормативних актів, що об-
межували права поселенців, перешкоджали нормальному функціо-
нуванню їх господарств, промислових підприємств, торгівельних
закладів, у зв’язку з переорієнтацією зовнішньополітичного курсу
Росії на Англію та Францію.
Зазначається, що з початком Першої світової війни німецькі
поселенці, громадяни інших національностей, піддані Німеччини
та Австро-Угорщини розглядалися, як потенційні супротивники
Російської імперії. Депортації німецького населення в роки Першої
світової війни, викликані цим еміграційні настрої, завдали серйоз-
ної шкоди економіці, науці, освіті, культурі як Російської імперії в
цілому, так і України зокрема. Були порушені деякі технологічні
процеси у сільськогосподарському машинобудуванні, виробництві
лаку та фарби, необхідних компонентів для хімічної промисловос-
ті, зруйновано торгівельні інфраструктури.
Встановлено, що практика депортацій у роки Першої світової
війни була характерною для всіх протидіючих сторін. Царський
уряд Росії попри всі застереження інтернував і депортував німець-
ких громадян, які перебували в прикордонній зоні. У свою чергу
Німеччина виселяла громадян російської, української та білорусь-
кої національностей, які нібито могли впливати на наявні військо-
ві події. Депортації торкнулися не лише німців, а й представників
інших народів, які мали німецьке підданство, зокрема чехів, поля-
ків, євреїв, які лише формально зберігали німецьке або австрійське
підданство. Було визначено пункти концентрації для висланих:
русин, чехів і сербів австро-угорського підданства, німців, угорців
та австрійських німців.
Доведено, що в період Першої світової війни здійснювались депор-
тації й інших малих народів, що проживали на території України,
в тому числі громадян єврейської національності. Опубліковані до-
кументи свідчать, що антиєврейські настрої штучно підігрівали-
ся урядом Російської імперії. Поширювалася інформація про те, що
євреї, крім злочинної агітації у військах та великих промислових і
заводських центрах імперії, підбурювань до страйків, обрали ще
два важливих фактори – штучне подорожчання предметів першої
необхідності і зникнення з обігу дзвінкової монети.

У ході бойових дій і в період окупації Галичини російськими війсь-
ками, імперським урядом здійснювались депортації українського
населення, яке здебільшого вивозилось до північних районів Росії.
Незважаючи на те, що депортації і репресії в 1917 році пішли
на спад, становище німців в Україні, які підтримували окупаційні
війська, залишалося ще досить складним, оскільки їх позиція ви-
кликала граничне невдоволення корінного населення.

Вплив антиалкогольної кампанії на суспільну поведінку і свідомість населення Правобережної України в переддень та на початку Першої світової війни

О.О. Вітюк — 2016-08-19

У статті зроблено спробу проаналізувати вплив антиалко-
гольної урядової кампанії Російської імперії на суспільну поведінку
і свідомість населення Правобережної України в переддень та на
початку Першої світової війни.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю сучасних
оцінок впливу і наслідків урядової новації у запровадженні так зва-
ного «сухого закону» 1914 р, що поширився територіально також і
на Правобережну Україну.
Висвітлено життя населення Правобережної України у перед-
день та на початку Першої світової війни в контексті сприйнят-
тя, усвідомлення та реакцій щодо заборони на продаж спирт-
них напоїв. Споживання алкогольних напоїв в Російській імперії
було суттєвим традиційним фактором повсякденного життя.
Запровадження алкогольного «обмеження» стало каталізатором
поглиблення соціально-економічної кризи на початку війни.
Автор звернув увагу на відповідні законодавчі документи, які
офіційно забороняли та обмежували безконтрольну та невпоряд-
ковану торгівлю спиртними і міцними напоями. Період Першої
світової війни співпав із четвертою урядовою антиалкогольною
кампанією та запровадженням «сухого закону» як радикального
методу тотальної заборони продажу спиртних напоїв до закін-
чення військових дій.
Політичний крок у прийнятті «сухого закону» 1914 р. призвів
до значних втрат у фінансовому надходженні до бюджетів різних
рівнів, процвітанню таємної торгівлі недоброякісними спиртними
напоями, збільшення кількості продажу сурогатів, вдосконаленню
та поширенню технологій самогоноваріння, негативного ставлен-
ня до влади та зростання антивоєнних та антиімперських на-
строїв серед військових, що були призванні на фронт.
У статті автор констатує, що радикальні методи Російського
уряду у прийнятті відповідних законодавчих актів були необхід-
ними, оскільки значного поширення набула девіантна поведінка
серед населення (вчинення хуліганських дій, зґвалтувань, само-
губств та вбивств) та її вплив на свідомість жителів. Доведено,
що прийняття «сухого закону» 1914 р. мало як позитивні так і не-
гативні наслідки. Більшість населення Правобережної України не
могла зрозуміти дій влади, оскільки звичаї традиційного застілля
продовжували залишатись. Однак, значна кількість громад розуміла необхідність такої заборони для оздоровлення майбутнього молодого покоління.

Самогубства в містах Правобережної України напередодні та в роки Першої світової війни

Т.Ю. Герасимов — 2016-08-18

У статті розглянуто низку чинників, що призвели до поширення
в містах Правобережної України самогубств на початку ХХ ст. З’я-
со вано вплив Першої світової війни на їхні кількість та характер.
Автором висвітлено зміни в суспільній свідомості городян, зу-
мовлені початком переходу суспільства від традиційної стадії
розвитку до модерної (індустріальної). Одним із його проявів стало
зменшення впливу релігії на життя населення, внаслідок чого са-
могубство вже не настільки сильно сприймалося в широких масах
як тяжкий гріх. Водночас автор дійшов висновку про те, що хвиля
самогубств також була спричинена занепадницькими ідеями в сус-
пільстві на початку століття, каталізовані революцією 1905-1907
рр. та декадентськими літераторами. Найвідомішим представни-
ком цієї літератури був М. Арцибашев, чий популярний роман «У
последней черты» підігрівав суїцидальні настрої в суспільстві.
На підставі аналізу періодичної преси Правобережної України
досліджуваного періоду доведено, що з кожним роком, який переду-
вав Першій світовій війні, кількість самогубств постійно зроста-
ла, набувши загрозливого характеру. Найбільш тривожна тенден-
ція простежувалася в середовищі учнівської молоді.
Показано, що впродовж воєнної доби статистика суїцидів змен-
шувалася. Вирішальну роль у цьому відіграла заборона на продаж
спиртних напоїв у містах регіону. Разом з тим, вказано на випад-
ки скоєння самогубств через загострення соціально-економічної
ситуації та дискримінацію на національному підґрунті.

Бойова співдружність українських та польських патріотів у польському Русі Опору

Ю.А. Клімчук — 2016-10-27

У статті на основі аналізу історіографії та вивчення комплек-
су джерел зроблено спробу представити погляд автора на участь
українців у польському Русі Опору, оскільки в радянські часи ця
проблема була під фактичною забороненою, а у період державної
незалежності України поки що не знайшла належного осмислення
в літературі. Між тим, інформація, що міститься в розрізнених
наукових і краєзнавчих розвідках, засвідчує про активну участь
українців у боротьбі з гітлерівськими окупантами на різних фрон-
тах Другої світової війни з самого її початку, в тому числі й у поль-
ському Русі Опору.
Вивчення введеної у науковий обіг низки джерел і осмислення
наукової літератури на сучасній методологічній основі дозволило
виявити та простежити безпосередню участь і форми антифа-
шистської боротьби вихідців з України в Русі Опорі на території
Польщі. Обґрунтовано, що, на відміну від країн Західної Європи, в
Польщі, поряд із військовополоненими та примусово вивезеними
на роботи особами, що тікали з таборів та ешелонів по дорозі до
Німеччини, значну частину українських партизан і підпільників
становили направлені радянським командуванням десантники, а
також групи, загони та з’єднання партизанів, котрі діяли на те-
риторії України та Білорусії. Саме вони в Польщі та інших країнах
виконувати спеціальні завдання.
Охарактеризовано героїчні вчинки українців, які, приєднавшись
до польських патріотів або самостійно створивши бойові підрозді-
ли, вели самовіддану боротьбу проти спільного ворога – нацизму.
Підкреслено, що в суспільній пам’яті польського народу зберігаєть-
ся бойова співдружність із українськими патріотами, особливо ша-
нує нагороджених найвищими державними нагородами – «Хрестом
Грюнвальда», «Хрестом Хоробрих», орденом «Віртуті Мілітарі» та
Партизанським хрестом.

Евакуації навчальних закладів Правобережної України влітку-восени 1915 р.: планування і проблеми реалізації

П.В. Кліщинський — 2016-10-11

У статті, підготовленій на переважно нових архівних доку-
ментах та періодичних виданнях 1915 р., висвітлено основні за-
ходи влади з евакуації закладів освіти Правобережної України в
роки Першої світової війни в тилові губернії впродовж літа-осені
1915 року. Зазначено, що не зважаючи на зростання наукового
інтересу вітчизняних і закордонних істориків до вузьких проблем
Першої світової війни, обрана для дослідження тема не отримала
належного висвітленні в історичній науці.
У роботі наголошується, що ще до початку війни російська
влада, розглядаючи різні варіанти розгортання бойових дій, роз-
робила детальний план евакуації прифронтового Правобережжя,
поділивши територію на три евакуаційні райони.
Аналізуючи питання функціонування закладів освіти регіону в
умовах війни, автор звертає увагу на значні проблеми з організаці-
єю начального процесу у зв’язку із повним або частковим зайнят-
тям багатьох навчальних і підсобних приміщень військовими та
медичними закладами. Це призводило до необхідності організації
навчального процесу у дві зміни, або в орендованих приміщеннях.
Зазначається на тому, що заходи з евакуації навчальних за-
кладів, їх персоналу і учнівського (студентського) контингенту
розроблялися з літа 1915 р., були доволі детальними і відносно
державних освітніх установ в більшості випадків реалізовані до
початку 1915-1916 навчального року. Під евакуацію не потрапля-
ли здебільшого медичні заклади, а також ті, які могли надавати
технічну і виробничу допомогу діючій армії.
Наголошується, що попри ретельне планування, процес ева-
куації навчальних закладів Правобережної України мав низку сут-
тєвих недоліків пов’язаних із можливістю і доцільністю вивезення
тієї чи іншої освітньої установи, темпами і якістю залізничного
перевезення, проблемами облаштуванні евакуйованих закладів на
новому місці.

Студентські партійно-ідеологічні гуртки в педагогічних навчальних закладах України (20-30-ті рр. ХХ ст.)

О.Б. Комарніцький — 2016-09-15

У статі показано роботу студентів педагогічних навчальних за-
кладів України у гуртках партійно-ідеологічного спрямування, які
функціонували у 20-30-х рр. ХХ ст., і були спрямовані на виховання
молоді у марксистсько-ленінському дусі, формування політично сві-
домого громадянина, який мав жити у новому комуністичному сус-
пільстві. На їх засіданнях влаштовували диспути на різноманітні
теми, організовували виступи та заслуховували доповіді. Гуртківці
детально вивчали Конституцію СРСР 1936 р., постанови партійних
з’їздів. Кожний студент проробляв окремі положення, після чого у се-
редовищі гуртківців відбувалося їх обговорення. У статті показано і
негативні моменти: не виконання планів засідань, скорочення кіль-
кості членів гуртків, нестача кваліфікованих керівників, а також
їхня слабка підготовка, відсутність вільного часу у студентства.
Частина публікації присвячена роботі гуртків поточної політики, які
працювали впродовж другої половини 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст.
На засіданнях обговорювали рішення з’їздів ВКП(б), всесоюзних, респу-
бліканських і регіональних партійних конференції, вивчали статут
та програму ВЛКСМ, історію ВКП(б), розглядали питання внутріш-
ньої і зовнішньої політики СРСР тощо. У статті йдеться також про
гуртки з вивчення історії ВКП(б), діалектичного та історичного ма-
теріалізму, окремих ідеологічних проблем. У декількох педвишах пра-
цювали комсомольські гуртки з вивчення «юнацького руху».

Основні етапи періоду створення інженерних військ Збройних Сил України та особливості їх комплектування офіцерським складом (1992-1999 рр.)

І.В. Красота — 2016-11-04

На основі опублікованих джерел, а також праць українських
істориків досліджуються етапи періоду створення інженерних
військ Збройних Сил України. Розглянуто проблему недостатньої
кількості інженерних військ, які скорочували в мирний час, для
забезпечення військ в особливий період та важливість їх участі
під час ліквідації наслідків бойових дій. Проаналізовано особливос-
ті періоду військового будівництва після набуття Україною не-
залежності. Розглянуто взаємозв’язок створення основ інженер-
них військ із формуванням видів Збройних Сил України, зокрема
Сухо путних військ. Також розглянуто реформування системи
підготовки офіцерського складу, у тому числі реформування Ка-
м’я нець-Подільського вищого військово-інженерного училища у
військово-інженерний інститут Подільської державної аграрно-
тех ніч ної академії. В статті окреслено особливості комплекту-
вання офіцерським складом у цей період. Зокрема, звернено увагу
на повернення військовослужбовців-українців з Росії, Білорусі, країн
Середньої Азії та Кавказу. Порівнюється чисельність військовос-
лужбовців Збройних Сил України у 1992-1999 рр., коли вона змен-
шилась у 2,3 рази – з 726,5 тис.осіб до 310 тис.осіб.

Політика декомунізації в Україні та денацифікації у Німеччині: проблема відповідальності за скоєні злочини

В.С. Лозовий — 2016-11-20

У статті шляхом порівняльної характеристики щодо втілен-
ня політики декомунізації в Україні та денацифікації у Німеччині,
зроблено спробу з’ясувати проблему опрацювання тоталітарного
історичного минулого та усвідомлення населенням відповідальнос-
ті за скоєні злочини тоталітарних режимів.

Окремі аспекти української культури періоду непу

А.А. Лубчинський — 2016-09-30

Даний науковий огляд окреслює деякі площини розвитку
культурного та освітнього розвитку Української Соціалістичної
Радянської Республіки в часи нової економічної політики. Куль-
турному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська
визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на за-
хідних землях, що давало надію на швидке розв’язання віковічних
національних проблем. Але найважливішими стали нові історичні
реалії – хоч і недовга, але власна державність у формі Української
Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а
також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні
(вже у складі радянської країни).
Для того, щоб очолити національно-культурний рух, у більшо-
виків не вистачало ні культурних, ні національних кадрів. Інша
річ – спрямувати національно-культурний рух «у вірне русло».
Будучи правлячою партією, вони могли це зробити. В цьому й по-
лягала суть українізації.
Національна інтелігенція з ентузіазмом сприйняла курс
на українізацію. У Всеукраїнській академії наук було створено
«Інститут української наукової мови» для розробки терміноло-
гії в різних галузях науки. Науковці, викладачі вузів і шкіл безко-
штовно працювали на курсах української мови і українознавства.
Почалася рееміграція українців, які покинули країну після поразки
національної революції.
Виразники національної ідеї, які у минулому будували демокра-
тичну державність свого народу, отримали можливість застосу-
вати свої сили в умовах радянської України. Було досягнуто важ-
ливих результатів у багатьох сферах освіти, науки, мистецтва
і літератури.
Вища освіта в Україні переживала деякі труднощі. Після гро-
мадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну
базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих на-
уковців, освітян, літераторів, зацікавлених у розквіті української
науки й освіти, дозволив ВНЗ протриматися у важкі роки.
Одним із особливих моментів розвитку культури 20-х рр. є
виникнення нової, модернової субкультури. Вона поєднувала так
зване «кабацьке» мистецтво із народною творчістю. У більш піз-
ній час елементи субкультури українських нуворишів тісно пере-
плелось з народною творчістю у вигляді анекдотів та народних
куплетів – частушок. Через матеріальну безвихідь та мистецьку
нереалізованість частиною нової субкультури часто ставали до-
революційні театральні та естрадні виконавці.
Новостворена радянська держава активно використовувала ЗМІ
у своїх пропагандистських цілях. Газети стають все більше й більше
тенденційними та ангажованими. Преса починає повністю працю-
вати на диктаторський режим. В радянській Україні було створено
новий тип преси – компартійний. Вона була створена більшовиками
задля захоплення й утримання за будь-яку ціну політичної влади в
колишній Російській імперії та в світовому масштабі.
Водночас не можна не визнавати, що історія партійно-радянсь-
кої преси СРСР та, зокрема, радянської України збагатила багать-

ма новими і цікавими явищами творчий досвід світової журналіс-
тики, стала своєрідним неповторним явищем в історії культури.
В кінці 20-х рр. політика українізації поступово згортається.
Радянське керівництво назвало політику українізації – місцевим
націоналізмом, а це була основна загроза для єдності Радянського
Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада поверта-
ється до політики русифікації, активних учасників українізації
згодом було репресовано.
Але не дивлячись на негативні наслідки розвиток культури не-
півського періоду, а особливо, успіхи у сфері освіти, літератури,
журналістики, розвитку театрального мистецтва визнаються
як позитивні. Особливої уваги заслуговують успіхи у ліквідації не-
письменності у 20-і рр. ХХ ст., зростання загальної і професійної
культури, прогрес науки тощо.

Українське парагромадянське селянське суспільство на початку ХХ ст.: самоврядні інституції

С.В. Маркова — 2016-10-27

У статті на основі аналізу історичного матеріалу визначено
та проаналізовано організаційні форми самоврядування україн-
ських селян в умовах активізації суспільно-політичного життя та
аграрних перетворень на початку ХХ ст. Підтверджено, що жит-
тя українських селян, зокрема поступова капіталізація, попри
циклічні коливання та аграрне перенаселення в багатьох регіонах
станом на 1917 р. мало низку позитивних тенденцій. Сільська
громада була ключовим багатофункціональним соціальним інсти-
тутом українського парагромадянського селянського суспільства,
важливою одиницею взаємодії між селянами. У роки визвольних
змагань на селі функціонували різні структурні утворення, ре-
організовані земські органи влади, загальноселянські організації
«селянські спілки», сільські комітети, ради селянських депутатів,
громади та сходи. Саме Директорія ключовою одиницею самовря-
дування на селі визначила громади, а віче-сход – розпорядчим орга-
ном громад. У розрізі загальних процесів суспільної еволюції, зокре-
ма функціонування самоврядних інституцій на селі, можемо го-
ворити про формування важливих елементів парагромадянського
селянського суспільства.
Більшовики намагалися активно використовувати громадсько-
політичні організації як політичний елемент здійснення своєї дик-
татури. Селянам-господарям протягом 1920-х рр. частково ще
вдавалося впливати на вибори на місцевому рівні. Базовою органі-
заційною формою диктатури пролетаріату на селі мали стати
сільські ради, які до 1927 р. більшість українських селян іденти-
фікували як місце «видачі довідок». Збільшення повноважень сіль-
ських рад після 1928 р. змінило ситуацію, сільради як низові органи
влади еволюціонували від органів місцевого самоврядування в 1917-
1920 рр. до органів диктатури пролетаріату та повністю керо-
ваного партією органу на початку 1930-х рр. Громада та сход віді-
гравали важливу соціально-економічну роль на початку 1920-х рр.
Про це свідчить частота скликань сходів, їхня чисельність, ак-
центування уваги більшовиків на роботі партійців із селянами
після або під час проведення сільських сходів. Органами «керованої
народної демократії», окрім сільських рад, слугували й громадські
об’єднання (класові спілки), зокрема селянські товариства – комі-
тети взаємодопомоги. На СТВ, які користувалися підтримкою
значної частини селян, наприкінці 1920-х рр. було покладено не
властиві їм функції, які вже виконували сільради та комнезами,
що призвело до втрати підтримки таких товариств з боку біль-
шості селян.
Становлення комуністичної системи завадило трансформації
українського парагромадянського селянського суспільства у гро-
мадянське, призвело до відриву України від європейської моделі по-
літичного й економічного розвитку, законсервувало процес появи
громадянського суспільства в Україні на довгі роки.

Формування студентського складу медичних вишів України в першій половині 1920-х рр.

В.В. Пагор — 2016-10-16

У статті йдеться про особливості формування студентського
контингенту медичних вишів України. Звернено увагу на введен-
ня нових правил прийому студентів. При зарахуванні абітурієнта
враховували партійність і соціальну приналежність. З’я со вано, що
переважна більшість абітурієнтів медичних вишів була позапартій-
ною. При формуванні студентського контингенту, поряд з вступ-
ними іспитами, застосовувався класовий підхід. Автор розповів про
пролетаризацію вищої медичної школи. Аналізуючи соціальний склад
вступників, показано поступове зростання робітничо-селянського
прошарку. У статті йдеться про навчання на робітничих факуль-
тетах, які були покликані готувати абітурієнтів для вступу у виші.
В цей час закладено основи заочної і виробничої форм навчання, які
були складовими радянської моделі вищої медичної освіти України.
У статті підняті питання чисельності, соціального, партійного,
національного, статевого складу студентства. Наведено конкрет-
ні приклади прийомів до навчальних закладів України (Київського,
Катеринославського, Одеського, Харківського медичних інститу-
тів, Київського та Харківського хіміко-фарма цев тич них інститу-
тів, Вінницького та Одеського фармацевтичних технікумів).
Для підготовки статті автор використав матеріали Централь-
ного державного архіву вищих органів влади та управління України,
Державних архівів Вінницької та Хмельницької областей, тогочасну
періодику та напрацювання вітчизняних дослідників, в працях яких відображені питання вищої медичної освіти та науки України.

До питання про періодизацію антинацистського Руху Опору в Україні

М.А. Слободянюк — 2016-08-11

У статті розглядається проблема періодизації радянського
руху Опору в Україні, а також антинацистського руху Опору в
Україні загалом. Автор аналізує основні точки зору учених на пері-
одизацію антинацистської боротьби, які склалися в історіографії.
На думку дослідника, не можна погодитися з офіційно прийнятою
в СРСР схемою періодизації радянського партизанського руху, яка
відповідала загальній періодизації Великої Вітчизняної війни. Ця
періодизація не враховує важливі чинники, які суттєво впливали
на перебіг «малої війни». Найбільше уваги у статті приділяється
виробленню та врахуванню критеріїв, які мають застосовувати-
ся при розробці розгорнутої сучасної періодизації руху Опору або
окремих його складових. Насамкінець, автор пропонує відповідний
набір критеріїв та власну схему періодизації антинацистського
руху Опору в Україні.

Регіональна історія України в дослідженнях краківської історичної школи (60-ті рр. ХІХ – початок ХХ ст.)

Л.В. Баженов — 2016-11-09

Стаття є внеском у відзначення 150-річчя діяльності краків-
ської історичної школи (Республіка Польща), яке відбудеться у
2019 р. У ній розглядаються витоки, створення наприкінці 60-х рр.
ХІХ ст. на базі заснованої 1869 року в Ягеллонському університе-
ті кафедри історії Польщі краківсь кої наукової школи істориків,
її розбудова до початку ХХ ст., науковий внесок, методологічні
та концептуальні засади бачення і викладу історії Польщі та
України в працях її діячів і подвижників В. Смоленського, Т. Корзона,
В. Калінки, Ст. Смольки, Ю. Шуйського, М. Бобжинського та інших,
обґрунтування ними теорії «сх ідних кресів» (окраїн) Польщі, у скла-
ді яких мислилася Правобережна Україна в кордонах 1772 р., які
нібито були не завойовані у ХV-XVI ст. Річчю Посполитою, а мир-
но колонізовані польським населенням, яке несло цивілізаторсь ку
місію в українські землі, пропонували для відродження незалежної
Польщі не революційний, а реформаторський шлях.
Аналізується процес формування з представників краківської
та варшавської історичних шкіл так званої «української історичної
школи» у польській історіографії, яка активізувала украї но знавчі
дослідження завдяки таким відомим науковцям-украї ніс там як
О. Яблоновський, Ф. Равіта-Гавронський (Польща), А. Марцин ківсь кий,
Й. Ролле, Е. Руліковський, М. Дубецький (Правобережна Україна).
Характеризуються праці представників краківської школи іс-
ториків з регіональної історії України, зокрема Київщини, Волині й
Поділля, Ю. Бартошевича, Ю. Талька-Гринцевича, Й. Ролле, К. Пу-
лась кого, М. Дубецького та ін., аналізується на прикладі творів
Й. Ролле еволюція його поглядів на історію України в плані визнан-
ня української нації на існування і права на національно-визвольну
боротьбу.

Дискусійні проблеми походження людини сучасного фізичного типу

О.Л. Баженов — 2016-11-25

У статті зазначається, що українська наука в галузі антропо-
генезу недостатньо займається проблемами походження людини як
на території України, так і в світі, хоча в другій половині ХХ – на по-
чатку ХХІ ст. зроблено чимало нових відкриттів і накопичено бага-
то нового речового матеріалу у цій сфері, який потребує нинішнього
осмислення та узагальнення, на що спрямована ця публікація.
Розглядаються дискусії щодо визначення появи безпосереднього
предка Гомо сапієнса (людини розумної), проблеми участі європей-
ських архантропів (гейдельберзьких людей та неандертальців) у
формуванні сучасної людини. Аналізуються нові підходи в науці ан-
тропогенезу під кутом критики теорій моно- і поліцентризму, ди-
центризму в людській еволюції, у походженні і становленні людських
рас та розселення людства по світу. В цьому контексті характе-
ризуються теорії та погляди відомих антропологів В. Алєксеєва,
Я. Рогінського, О. Зубова, П. Ендрюса, А. Уілсона, Л. Шотта та ін.
Зазначається, усталені у ХІХ – першій половині ХХ ст. знання і
погляди на антропогенез взагалі, в тому числі на походження людини
розумної руйнуються або спростовуються в результаті нових від-
криттів та знахідок, які, зокрема, підтверджую тезу, що колискою
формування сучасної людини є тільки Африканський континент.

Етнонаціональний та етнодемографічний розвиток Правобережної України протягом 1795-1858 рр.: історіографія та джерельна база проблеми

А.Л. Богуцька — 2016-10-25

У статті здійснена спроба провести короткий аналіз серед
наявної джерельної бази та охарактеризувати внесок істориків
і краєзнавців у вивчення проблеми етнонаціонального та етноде-
мографічного розвитку Правобережної України наприкінці XVIII – в
першій половині ХІХ століття. Проаналізовано три основні етапи
історії вивчення етнонаціонального та етнодемографічного роз-
витку Правобережжя на які звертали увагу дослідники, вивчаю-
чи дану проблематику. Адже крок за кроком нагромаджувався
фактичний науковий матеріал і росло теоретичне розуміння
того, як в умовах Російської імперії зростала чисельність населен-
ня Правобережної України, які чинники на збільшення кількості
мешканців впливали, які були тенденції та особливості етнона-
ціональних та етнодемографічних змін. Звернена увага на окре-
му групу праць сучасних істориків, до якої відноситься навчальна
література, що має концептуальне, методологічне значення. Для
успішного розв’язання поставлених завдань і досягнення сформу-
льованої мети було опрацьовано значне коло історичних джерел,
зокрема, джерельну базу роботи складає комплекс різноманітних
за походженням і змістом джерел: серед них архівні документи
і матеріали; урядові документи Російської імперії, опубліковані в
ПСЗРИ-І, II; статистичні документальні та документальні збір-
ники, періодична преса XIX ст. Зроблено частковий аналіз доку-
ментів Державного архіву Хмельницької області та Центрального
державного історичного архіву України в м. Києві, які склали основу джерельної бази дослідження.

Щоденик Кипріана Павла Бжостовского, як джерело з історії московсько-польських мирних переговорів у Вільно 1656 р.

В.В. Газін — 2016-11-15

У статті дається характеристика одного з найважливіших
джерел з історії Віленського московсько-польського перемир’я
1656 р., щоденника дороги на Комісію у Вильну 1656 року, з само-
го акту Комісії нашвидко списаного, автором якого є референда-
рій Великого князівства Литовського Кипріан Павел Бжостовскій
(Бростовський), референдарій Великого князівства Литовського,
староста субоцький та оранський,
Докладно описуючи перебіг посольських з’їздів, автор щоденни-
ка зумів передати їх напружену атмосферу та зміст власне диску-
сій, які повсякчас розгоралися між царськими послами та королів-
ськими комісарами. Важливим видається те, що Бжостовскій не
оминув того факту, що одним з головних у ході роботи Віленської
комісії постало «українське питання», яке врешті перетворилося у
своєрідний «камінь спотикання» на шляху до московсько-польського
порозуміння.

Співпраця М. Грушевського і В. Січинського на тлі історичної науки і громадської діяльності

В.Л. Задорожнюк — 2016-11-12

У статті аналізується проблема участі В. Січинського в гро-
мадському житті України та української діаспори. Розглядаються
проблеми формування активної громадської позиції і засад учас-
ті у суспільному житті. Проблема співпраці В. Січинського та
М.С. Грушевського розглядається крізь призму його роботи в якос-
ті особистого секретаря М. Грушевського під час подорожі остан-
нього на Західну Україну, а також подальших особистих, наукових
та громадських контактів. В цілому, особистість В. Січинського
бачиться в якості діяча українського руху, українського патріота,
що сприйняв назавжди ідеї боротьби за державну незалежність
України, за національне відродження її культури та духовності.

Подільська духовна консисторія (1795-1920 рр.): структурна класифікація документів фонду Держархіву Хмельницької області

Г.В. Лях — 2016-11-09

Стаття присвячена фонду Подільської духовної консисто-
рії (1795-1920 рр.). як важливому джерелу загальноукраїнської,
так і регіональної історії, що зберігається у Державному архіві
Хмельницької області. Зазначається, що матеріали фонду частко-
во використовувалися дослідниками у своїх наукових цілях. На осно-
ві проведеного автором огляду справ фонду робиться спроба здій-
снити структурну класифікацію його документів і матеріалів.
Автором відмічається комплекс документів за типово-видовою
ознакою, який сформувався внаслідок діяльності Подільської духо-
вної консисторії. Робиться спроба показати в історичному ракурсі
процес формування документального комплексу, який формувався
в церковній установі на основі її складових: пресудствія, канцелярія,
столи. Відповідно до функцій цих структур відбувалося накопичення
матеріалів, які в майбутньому склали основу фонду. Окрім діловод-
ної документації в фонді накопичувалися і інші документи.
Зазначається, що окрім регіонального характеру документів
з церковного життя Поділля, в фонді представлені і законодавчі
акти влади і Священного Синоду, які впливали на регулювання
церковного життя не лише консисторії, а й в сієї церкви.

Публіцистична антипольська література 1920-1930 рр. як джерело формування суспільної рефлексії громадян УСРР про Польщу

К.В. Мельничук — 2016-11-10

У статті проаналізовано радянські публіцистичні видання про
Польщу в міжвоєнний період. Охарактеризовано тематику пропа-
гандистських брошур, яка включала роботи про політичну ситу-
ацію в ІІ Речі Посполитій, робітничий і революційний рухи в країні,
а особливо – про гіпотетичну загрозу Радянському Союзу з боку
Польщі й репресивну політику польської влади на західноукраїн-
ських землях. Саме теза про імовірність нової «буржуазної інтер-
венції» служила основою для зображення Польщі як потенційно не-
безпечної для СРСР держави. Крім того, для українського читача
спеціально робився наголос на тому, що «польські пани» – не лише
соціальний, але й національний ворог українців.

Досліджено методи радянської пропаганди, які використовува-
лись для формування негативного образу про Польщу, поляків в
свідомості громадян УСРР. Охарактеризовано курс на формування
загального образу західних держав як ворожих та небезпечних для
СРСР і в тому числі для УСРР. Показано практики нав’я зу ван ня
кліше про політиків і органи влади сусідньої країни, формування
у читачів зневажливого ставлення до польських і західноукраїн-
ських політиків, підкріплюване принизливими визначеннями і ха-
рактеристиками.

Журнал «Студент революції» про навчальну, науково-дослідну, громадсько-політичну роботу сільськогосподарських вишів УСРР у 1920-ті рр.

В.В. Покалюк — 2016-10-25

У статті на основі публікацій журналу «Студент революції»
розповідається про навчальну, науково-дослідну та громадсько-
по літичну роботу вишів сільськогосподарського профілю у
1920-ті рр. Автор, характеризуючи навчальну роботу, зазначає,
що початок навчального року у вишах не був ритмічним, а, влас-
не, саму навчальну роботу планували предметні комісії, які роз-
глядали і затверджували програми та робочі плани, здійснювали
спроби вдосконалення методів викладання і системи навчання.
Показано дискусії щодо запровадження нових методів навчання,
зокрема бригадно-лабораторного. Розповідається про формування
навчально-матеріальної бази вишів. Автор проаналізував публі-
кації, у яких йдеться про проходження студентами обов’язкової
літньої практики. Констатується, що перші випуски студентів
були малочисельними. Певну увагу у статті приділено науково-
дослідній роботі, яка, насамперед, проводилася у наукових гурт-
ках і семінарах. Зазначається, що одним із пріоритетних напрям-
ків вишів була їхня громадсько-політична робота. Зокрема, про-
водилася значна ідеологічна робота, якою керували осередки КП(б)
У і ЛКСМУ. Йдеться про роботу гуртків партійного спрямування,
органів студентського самоврядування, виконавчого бюро пролетарського студентства. Аналізуються публікації журналу, що
з’ясовують роль у житті студентів преси. Констатується, що
важливим напрямком була шефська робота вишів у селах свого
регіону. Автор розповідає про роботу гуртків, де студенти могли
реалізувати свої творчі здібності, виявити спортивний гарт.

Сучасна західна історіографія про повстанський рух під проводом Н. Григор’єва

О.О. Приказюк — 2016-11-01

У статті здійснено аналіз сучасних праць дослідників із США
та країн Західної Європи, які торкаються висвітлення повстан-
ського руху на півдні України на чолі з отаманом Н. Григор’євим у
1918-1919 рр. Зазначається, що в цих роботах міститься інфор-
мація про участь Н. Григор’єва в антигетьманському повстанні
у листопаді-грудні 1918 р., про боротьбу його загонів з військами
Антанти в січні-квітні 1919 р., про хід антибільшовицького по-
встання під проводом Н. Григор’єва в травні 1919 р. та єврейські
погроми, які було вчинено повстанцями.
Більшість робіт сучасних західних авторів опирається на пра-
ці попередників та обмежену джерельну базу. Найчастіше амери-
канські та західноєвропейські автори оперують даними з мемуа-
рів В. Антонова-Овсієнка, а також досліджень Артура Адамса, які
давно вже стали класичними. Із праць українських авторів най-
більшою популярністю користуються роботи В. Го ра ка.
Зазвичай діяльність Н. Григор’єва порівнюється зарубіжними
авторами з діяльністю іншого відомого повстанського отамана –
Н. Махна. Західні автори зазначають, що повстання Н. Гри го р’є ва
в травні 1919 р. було спровоковане аграрною політикою більшо-
виків. У той же час вони відкидають наявність якоїсь політичної
програми у отамана Н. Григор’єва. Хід повстання в основному зо-
бражується вірно, проте стандартними є неточності в показі гео-
графії повстанського руху та чисельності повстанців.

Історична географія в творчості Мирона Кордуби

С.В. Трубчанінов — 2016-11-13

Мирона Кордубу (1876-1947) вважають одним із найталановиті-
ших учнів М. Грушевського, одним із найвизначніших істориків Східної
і Центральної Європи, видатним дослідником давньої й середньовіч-
ної історії України та доби Хмельниччини, визначним громадсько-
культурним і політичним діячем. Творча спадщина М. Кордуби за-
цікавила науковців ще на зламі ХІХ-ХХ століть, вже після виходу в
світ його перших праць. Але лише з 1991 р. – часу здобуття Україною
незалежності – розпочалося ґрунтовне вивчення життя та діяль-
ності М. Кордуби як науковця і громадсько-політичного діяча. Серед
десятків праць сучасних українських дослідників виділяються моно-
графії Ірини Федорів та Тетяни Кульчицької. Окрім того, І. Федорів
захистила дисертаційне дослідження, яке присвячене науковій і
громадсько-політичній діяльності М. Кордуби.
Одним із головних напрямків наукового пошуку М. Кордуби
була історична географія. Дана стаття є спробою проаналізува-
ти місце історично-географічних студій в творчості М. Кордуби
та їх значення для історичної науки.
Більшість історично-географічних праць М. Кордуби виход или
окремими брошурами або публікувалися у виданнях Наукового
товариства імені Шевченка. Найбільшу активність в галу-
зі історично-географічних досліджень М. Кордуба проявляв у
1920-1930-х роках, коли працював у Львові (1919-1928) та у
Варшавському університеті (1929-1939).
Велике значення М. Кордуба надавав вивченню топонімів, вва-
жаючи їх важливими свідками минулого. З ініціативи М. Кордуби
Археографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка
започаткувала підготовку «Географічного словника Галичини і
Буковини».

Археологія в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка: поступ, проблеми та можливі перспективи

В.І. Якубовський — 2016-11-26

У статті подано короткий огляд становлення археології
Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана
Огієнка – правонаступника українського державного університе-
ту початку 20-х років ХХ ст.
Засновником археології в університеті був Ю.Й. Сіцінський,
який у лютому 1919 року прийшов в український університет на
посаду приват-доцента з дипломом кандидата богослов’я Київської
духовної академії, де студіював церковну археологію і богословські
науки. Працюючи в університеті, вів археологічні курси і активну
польову археологічну діяльність.

У радянський період, коли вже діяв педагогічний інститут,
створений на базі Інституту народної освіти, археологію відро-
див визнаний знавець слов’янської археології І.С. Винокур, доктор
історичних наук, автор кількох важливих монографій і сотень
наукових статей, у вуз прийшов в 1963 році з дипломом канди-
дата історичних наук. Спочатку працював на посаді асистента
кафедри всесвітньої історії, тривалий час був завідувачем кафед-
ри історії СРСР та УРСР, читав курс «Основи археології», вів архе-
ологічну практику і широкомасштабні дослідження слов’янсь ких
пам’яток на території Поділля і Південно-Східної Волині. Учнями
талановитого вченого, творчість яких реально пов’язана з ка-
м’я нецьким вузом, були М.Б. Петров (1952-2008 рр.) і А.Ф. Гу цал
(1946 р.н.). Обидва випускники історичного факультету Ка м’я-
нець-Подільського педагогічного інституту, обидва рано стали на
шлях археології, ставши визнаними фахівцями з історичної то-
пографії міста Кам’янця-Подільського (Петров М.Б.) та пам’я ток
скіфо-сарматської доби Середньої Наддністрянщини (Гу цал А.Ф.).
З університетською археологією пов’язана творчість В.І. Яку-
бовського (1940 р.н.) фахівця з давньоруської і середньовічної ар-
хеології. Закінчив історико-філологічний факультет Кам’янець-
По діль ського педагогічного інституту у 1967 році, учень київської
археологічної школи академіка НАН України П.П. Толочка, канди-
датську дисертацію захистив в Інституті археології АН УРСР у
1984 р. З тих пір в університеті читає археологічні дисципліни,
музеєзнавство, проводить археологічну практику і продовжує до-
сліджувати старожитності історичної Болохівської землі.
Огляд професійної діяльності археологів показує, що все їхнє
творче життя є спрямоване на становлення університетської
археології. Їхня праця націлена на розвиток археології, в разі ство-
рення у вузі кафедри археології з аспірантурою із спеціалізацією
фахових археологів та збереженням у Губині польового стаціонару
літньої археологічної практики.